Кіно можна без перебільшення назвати мовою XX століття. До кінця сторіччя картинка, що рухається і звучить, яка надходить чи по телебаченню, чи через комп’ютерну мережу, стала головним носієм інформації. Далі на kyiv-trend.
Починаючи з історії українського кінематографа в Києві й закінчуючи сучасною воєнною документалістикою, столиця України пронизана яскравими стрічками: людьми, які їх створюють, фестивалями, які їх популяризують, та глядачами, які їх обожнюють. Тож пригадаймо шлях, який пройшло наше кіно.
Історія становлення кінематографа
Кінематограф – одна з провідних культурних галузей світу. Визначні кінострічки створюють історію країни. Ніхто і ніколи не буде стверджувати, що Україна та кіномистецтво не пов’язані. Всім відомі історичні факти, в яких Україна займає провідне місце та має значний вплив.
У період становлення кіноіндустрії забороняли рідну мову та перешкоджали розвитку будь-якої галузі, яка може впливати на народний світогляд, кінематограф не став винятком, тому його становлення було зупинено.
Кінематографія – один з найкращих способів для визнання країни успішною.
Перш ніж досліджувати державну підтримку та важливість кіноіндустрії, варто проаналізувати історію розвитку вітчизняного кіно, родоначальником якого став механік-винахідник Йосип Тимченко, котрий ще до братів Люм’єр сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроєкції. Через відсутність патенту на винахід, про Йосипа Тимченка дізналися тільки згодом, коли слава братів Люм’єр пройшла світом.
Не можна не зазначити про діяльність на початку XX століття кінофабрик. Їх стрімкий розвиток та діяльність були яскравіше та прогресивніше.
1928 рік став визначним для історії України, адже розпочала діяльність Київська кінофабрика, яка була визнана свого часу однією з найбільших у світі та в майбутньому отримала назву Київська кіностудія імені Олександра Довженка. Варто відзначити діяльність режисера Олександра Довженка, який зняв такі фільми, як “Звенигора”, “Арсенал” та “Земля”. Остання, на Всесвітній виставці в місті Брюссель в 1958 році визнана як одна з 12 найкращих картин усіх часів і народів.
Саме Олександр Довженко заклав підвалини функціонуванню та розвитку такого вектора в кінематографії як українське поетичне кіно.
Перші київські кіносеанси
6 і 15 жовтня 1896 року фізик П. В. Дерінг демонстрував “величезні оптичні картини, що рухаються” у літньому театрі саду Купецького зібрання (Хрещатий парк). Його програма включала іноземну хроніку, такі як дива Індії, всесвітня виставка в Чикаго, подорож на повітряній кулі до Парижа, подорож уздовж полярних околиць, подорож по Бірманії та Сіаму тощо. Того ж місяця у Пасажі на Хрещатику представник іноземної фірми “Ахіллес” за допомогою “біоматографа” проводив сеанси демонстрації “живих фотографій натуральної величини, які рухаються”.
У грудні 1896 року в Києві вперше засвітився проєкційний ліхтар сінематографа братів Люм’єр. Оголошення про це видовище, розміщене у газеті “Киянин” від 13 (25) грудня 1896 року під заголовком “Всемирно колоссальный успех”. Так 14 (26) грудня 1896 року в театрі Бергоньє киянам вперше було продемонстровано світову сенсацію – сінематограф. В той день відвідувачам пропонували переглянути 50 коротеньких фільмів, тривалість яких не перевищувала 50 секунд.
Оголошення, що з’явилось у газетах у день прем’єри, нагадувало, що “второе и последние представление” сінематографа відбудеться у неділю, 15 грудня. Насправді ж сінематограф у театрі Бергоньє затримався значно довше. Однак пан Соловцов продовжував лякати прихильників нового видовища завершенням показів. 24 грудня 1896 року повідомлялося про останніх чотири сеанси, а в оголошенні від 29 грудня зазначалося, що “синематограф остается только на два представления”. Проте покази у театрі Бергоньє відбувалися щоденно аж до 20 лютого 1898 року.
На початку історії кінематографа у Києві театр Бергоньє був мало не єдиним місцем, де регулярно демонстрували кіно. Однак час від часу сеанси відбувалися і в інших приміщеннях.
Наприклад, ще одну позначку на мапі міста, пов’язану із розповсюдженням кіно в Києві, можна поставити в районі сучасного Майдану Незалежності. Там на початку січня 1897 року в клубі Київського дворянського зібрання (Будинок профспілок) відбувся один із перших кінопоказів у місті. Водночас представництво братів Люм’єрів у Києві заявило про готовність влаштовувати демонстрації фільмів взагалі у будь-яких приміщеннях, де є електрика або можна провести електричний струм. Орендувати проєкційний пристрій можна було навіть для показів у домашніх умовах.
Загалом це був час мандрівного кінематографа. Кінобізнес полягав у тому, що власники апаратів і коротеньких стрічок іноземного виробництва їздили містами та демонстрували їх на ярмарках і балаганах, або ж винаймали для показів приміщення. Часто перегляд фільмів входив як додаток до програми інших видовищ. Під час гастролей циркової трупи братів Нікітіних у серпні 1897 року відбулися кінопокази у київському Купецькому клубі (Національна філармонія, Володимирський узвіз, 2). Подібні сеанси проводились у цирку Девіньє, який у 1901 році завітав із програмою у Київ, в музеї-паноптикумі М. А. Шульце-Беньковської.
Ілюзіони – попередники кінотеатрів
Подальша історія розвитку кіно в Києві – це поява ілюзіонів, тобто перших стаціонарних “кінотеатрів”. Вони відкривалися у будь-яких більш-менш пристосованих місцях: колишніх магазинах, кафе, складах, розважальних закладах тощо. Більшість ілюзіонів розміщувалися на Хрещатику.
У 1904 році у будинку під № 47 відкрився ілюзіон “Едісоноскоп”, у 1905 році з’явився ілюзіон Ріхарда Штремера (Хрещатик, 27). А у 1906 році підприємець Альфред Мяновський відкрив два ілюзіони за адресами Хрещатик, 15 і 36. Цього ж року з’явився ілюзіон “Люкс” у “Малому театрі” О. М. Крамського та “Театр-ілюзіон “Пасаж” на Хрещатику, 34.
Ілюзіони мало нагадували кінотеатри у сучасному розумінні. До сінематографа тоді ставилися як до атракціону. Коротенькі фільми крутили один за одним, розкладу сеансів не було, відвідувачі входили до зали та виходили, коли кому заманеться. Глядацькі зали на 100 – 200 осіб найчастіше обладнували дерев’яними лавками, підлога не мала нахилу, тому перегляд стрічок був не дуже комфортним. Зображення було нечітким і постійно миготіло, бо замість електрики часто використовували ефірно-кисневе освітлення.
Прокатний сінематограф у столиці
Наступний етап розвитку київського кіно пов’язаний з ім’ям Сергія Френкеля, а “географічно” його можна позначити на розі вулиць Хрещатика та Прорізної. Там у 1906 році С. Френкель відкрив перший у Києві прокатний кінотеатр “Люкс” на 300 місць. Ця будівля не збереглася, але саме з неї розпочалася низка вибухів на Хрещатику у вересні 1941 року.
Відомо, Сергій Френкель не був винахідником прокатного кіно, однак він став людиною, яка запровадила прокат в Російській імперії. У 1906 році, окрім кінотеатру, Френкель заснував першу у Києві кінопрокатну контору. Відтоді він сам купував фільми та віддавав їх в оренду кінотеатрам.
Слідом за “Люксом” Френкеля у Києві почали з’являтися інші прокатні кінотеатри. Нові розважальні заклади вигідно відрізнялися від ілюзіонів. З’явився розклад сеансів. Власники кінотеатрів почали дбати про комфорт глядачів.
Кінотеатри під час війни
Окупаційна влада цікавилась кінопрокатом, зважаючи на його агітаційно-пропагандистські можливості. В цей час у столиці діяла Київська кіностудія “Українфільм”, яка знімала документальні стрічки, кінохроніки та щотижневі кіножурнали пропагандистського спрямування. Однак у кінопрокаті тих часів все ж переважали розважальні художні фільми. Показували німецькі комедійні та драматичні стрічки та навіть радянські довоєнні політично нейтральні картини. Перед сеансами обов’язково демонстрували німецький щотижневий випуск новин, що містив, зокрема, інформацію про ситуацію на фронті або щодо перебування українців у Німеччині.
За десятки років змін зазнало і розташування самих кінотеатрів. Хрещатик незмінно залишався кінематографічним центром столиці аж до трагічних вибухів у вересні 1941 року.
