Новини про зйомки іноземних фільмів у Києві завжди викликають великий інтерес у соціальних мережах та українських ЗМІ. У серці України були здійснені знімання таких відомих творів як індійський блокбастер “RRR”, американський серіал “Чорнобиль” і комедійний бойовик Netflix “Останній найманець”. Проте, найбільш повно та глибоко атмосферу Києва розкривають українські режисери, які вміють побачити у вулицях міста не лише декорації, але й живих персонажів. Далі на kyiv-trend.
“Навесні”
“Навесні” (1929) — шедевр українського кіноавангарду, неігровий фільм, створений Михаїлом Кауфманом, братом і співавтором Дзиґи Вертова, відповідно до авангардистської теорії “кіноока”. В ньому постає майже невідомий Київ 1929 року, хоча кілька кадрів стрічки були також зняті в Харкові.
Кадри пробудження міста, поновлення його життя, перегукуються з ліричними картинами відродження природи. Уважна камера Кауфмана надовго зупиняється на усміхнених обличчях дітей, малюючи ліричну картину зізнання в коханні Києву. Також в “Навесні” Кауфман уперше використав принцип “прихованої камери”.
Французький кінознавець Жорж Садуль називав фільм “скоріше кінопоемою, ніж документальним фільмом” і писав, що “Навесні” разом з “Землею” Олександра Довженка “справляє незабутнє враження”.
“Приятель небіжчика”
Головний герой Анатолій — перекладач за фахом і розгублений київський інтелігент — потрапляє у вир крутих змін, коли дружина кидає його заради бізнесмена. На фоні епохи “дикого капіталізму” Анатолій звертається за допомогою до знайомого – свого колишнього однокласника Діми, що керував комерційним кіоском, а зараз підробляє найманим вбивцею.
Ця зустріч стає початком неймовірної мандрівки Анатолія крізь лабіринти нової моралі.
Саме “Приятель небіжчика”(1997) став першим фільмом, який Україна відправила на здобуття премії “Оскар”. Сценарій написано на основі роману українського письменника Андрія Куркова “Любий друг, приятель небіжчика”. Основна локація фільму – це Поділ 1990-х років.
“За двома зайцями”
“За двома зайцями”(1961) – це класична комедія за п’єсою Михайла Старицького про хитрого цирульника Свирида Голохвостого. Він хоче вигідно одружитися, тому знайомиться з багатою Пронею Прокопівною, але залицяється одразу до двох дівчат.
Донедавна вважалося, що українська версія фільму втрачена і кіно існувало лише в російському дубляжі, але оригінальну доріжку знайшли в Маріуполі та відновили 2013 року. У російській озвучці суржиком розмовляв лише Голохвостий, що справляло враження химерної відчуженості від решти персонажів. Основна локація фільму – це Андріївський узвіз 1960-х років.
Прем’єра фільму відбулася у Києві, в Дарницькому клубі залізничників – нині Палац культури “Дарниця”.
Відома стрічка насправді мала складну долю. Режисер Київської кіностудії ім. Довженка Віктор Іванов давно мріяв екранізувати водевіль класику української літератури Михайла Старицького, написану у 1883 році.
Кінематографічне керівництво не поспішало запускати фільм. Можливо, сюжет про шахрая-нареченого здавався дріб’язковим. Якби йшлося про революціонера, який бореться з царським режимом, то це була б інша річ.
А можливо, викликала питання кандидатура Віктора Іванова, який працював на київській кіностудії лише кілька років, а перед тим знімав на Свердловській, Вільнюській, Каунаській студіях. Чи не провалить він українську класику?
Нарешті режисер схитрував. Подав керівництву вчергове сценарій “За двома зайцями”, додавши, що хоче сатирично показати “стиляг”. Так називали молодь, яка цікавилася модою, захоплювалася стильними американськими речами, слухала західну музику тощо.
У СРСР саме набирала обертів кампанія боротьби зі “стилягами”, і пропозиція Іванова виглядала цілком актуально.
“Колишні”
“Колишні” 2015 року випуску, режисерами якого були Олена Москальчук і Дмитро Бурко.
Фільмом це не назвеш, адже це одна з небагатьох документальних короткометражок, яка проводить глядача лабіринтами книжкового ринку “Петрівка”. Створений у рамках фестивалю кіно та урбаністики в місті Славутич “86”, стрічка показує місцевих маргіналів, що продають рідкісні паперові видання давно забутих книжок. У пару до нього рекомендуємо шестихвилинну анімацію “Петрівка-реквієм”, що переосмислює декомунізацію через образи прибиральниць метро, голос нового диктора та пасажирів станції.
“Стрімголов”
У фільмі мова про життя, яке оточує всіх нас, про дійсність, яку, втім, кожен сприймає по-своєму і яка має винятково особистісні ознаки. “Стрімголов” (2017) показує це життя “ручною камерою”, в динаміці, сучасною мовою молоді, без “літературщини”, академізму і, головне, без нотацій. Але водночас проблематика фільму наштовхує на аналіз побаченого і на спробу провести відчуття через пори душі.
Хлопець, герой фільму — людина з залежностями. Він пройшов курс лікування, йому стало краще, він вийшов, але немає певності, він більше не знає себе й собі не вірить. Він живе відлюдькувато, за містом, разом зі своїм пристарілим татом. Його майбуття — непролазний густий туман непевності. Допоки він не зустрічає її, красиву дівчину зі свого минулого. Почуття, невідомі до цього, заливають фундамент зневіри та сумнівів. Здавалося б, життя налагоджується.
У цей момент, коли фільм доходить до оптимістичного бачення прийдешнього, хід подій змінюється на 360 градусів.
Режисерка, Марина Степанська, проявляє третій пласт фільму, соціокультурний. Адже дія відбувається десь за рік після перемоги Майдану, вже у 2015 році, що читається в окремих дрібних деталях, розкиданих на шляху сюжету й руху героїв по ньому. Одна з них впадає в око: коли герой танцює в клубі під пісню “Воїни світла”.
“Стрімголов” показує, наскільки можливе кохання серед панельних спальних кварталів, коли до країни приходить війна. Прем’єра стрічки відбулась у конкурсній програмі 52 Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, а акторка Дар’я Плахтій здобула головні нагороди на кінофестивалях у Рабаті, “Premiers Plans d’Angers” та українську премію “Золота дзиґа”.
“Ми є. Ми поруч”
Впродовж всього фільму показують Велику Житомирську також присутній Поділ.
Чорно-біла мелодрама з Ахтемом Сеітаблаєвим та Катериною Молчановою розповідає про хірурга Олексія, на руках якого під час операцій помирає похресник. Він ізолюється від міського життя на галявині біля озера, аж раптом у воду заходить незнайомка. Так починається роман між двома героями, які блукають лісовими стежками та міськими дорогами. Це останній фільм Романа Балаяна, який після “Польотів уві сні та наяву” знову повертається до рефлексій над кризою середнього віку та цілого покоління, яке переживає емоційні та фізичні втрати.
“Історія зимового саду”
Основні події “Історії зимового саду” (2018) розгортаються у павільйонах ВДНГ.
Валентина Вороніна працює в одному з павільйонів ВДНГ вже понад 45 років, але нові орендатори хочуть вислати її на пенсію. А тут ще раптом з’являються радіоестезисти, які за допомогою металевої дуги змушують помічників пані Вороніної повірити в надприродну силу енергії та ходити навпочіпки з крейдою за цією дугою. Абсурдності цьому додає те, що Вороніну замінить інша Валентина молодшого віку. Утім, головна героїня не здається і бажає завершити в павільйоні всі свої справи. Це не історія зневіри та занепаду, а яскравий портрет жінки, яка присвятила більшість свого життя одній роботі.
