Він відомий україно-вірменський кінорежисер. За роки творчості ним було створено безліч шедеврів, які дивляться у сучасному світі. Однак його життєвий шлях не завжди був радісним та успішним. Далі на kyiv-trend.
Ранні роки
Сергій Параджанов, справжнє ім’я якого Саркіс Гавсепі Параджанян, народився 9 січня 1924 року у місті Тбілісі, Грузія. Він став третьою дитиною у родині, а також першим хлопчиком, оскільки раніше у сім’ї з’явились дві доньки, Рузанна та Анна. Батько Параджанова довгі роки працював антикваром, завдяки чому заробив статки, тому родина була доволі заможною. Професія була сімейним спадком, який передавався у сім’ї, і старший Параджанов, Йосиф, сподівався, що його син також піде його шляхом. Однак така професія не була цікавою для Сергія, оскільки того більше цікавило мистецтво. Через різні погляди на майбутню діяльність, батько з сином часто сварились на цьому фоні, і той так і не простив Сергія за зраду сімейної справи. Але, попри це, антикварні знання допомагали у житті режисера, коли у нього не було заробітку.
Школа для Параджанова не була цікавою і він не прагнув бути там найкращим. Тому закінчив навчальний заклад лише з двома п’ятірками, по природознавстві та малюванню. Здебільшого він навчався на трійки.
Навчання
Після закінчення школи Параджанов вирішує вступити до інституту, і обирає для цього Інститут залізничного транспорту, однак його він не закінчив, провчившись лише рік. У 1941 році хлопець йде працювати на фабриці “Радянська іграшка”, що розташувалась у Тбілісі. І поки він заробляє кошти для життя, вирішує піти ще й до консерваторії. Навчався Сергій протягом 1942-1945 років, і завдяки цьому мав змогу брати участь у концертній трупі. Він, разом з командою виступав для військових у шпиталях. Далі його доля завела до консерваторії, куди той перевівся для навчання. Однак у пошуках свого покликання Параджанов приймає рішення паралельно вступити до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Там він мав змогу вчитись та потоваришувати з майбутніми режисерами, про яких говоритиме весь Радянський Союз. Сергій Параджанов успішно завершує своє навчання у ВДІКу у 1951 році. Одним з його університетських наставників був Олександр Довженко, і саме на кіностудії імені Довженка режисер буде знімати значну кількість своїх кінематографічних шедеврів. Для своєї дипломної роботи Параджанов готує короткометражну картину, на основу якої лягла молдавська казка про пастуха Андрієша.
Кар’єра режисера
Через чотири роки, після завершення навчання, молодий та завзятий Сергій опиняється на кіностудії імені Довженка, де він разом з Яковом Базеляном знімає повнометражну версію своєї дипломної роботи, яка отримала назву “Андрієш”. На жаль, перша версія, короткометражна, була назавжди втрачена, але повна таки збереглась. Її також може легко переглянути й сучасна молодь. Це був перший повноцінний фільм у кар’єрі молодого режисера, яка не принесла йому жодного визнання. У той момент особливий погляд на кіно у Параджанова не було, і тому “Андрієш” був схожий на типову радянську казку. Вся його робота на студії полягала, в основному, у фільмуванні короткометражних агітаційних картинах. Але у цьому досвіді були свої гарні сторони, оскільки режисер відпрацював свою майстерність саме на них, щоб у майбутньому знайти свій стиль. У 1957 році Сергій Параджанов випускає фільм-концерт, де можна спостерігати за співом творів Миколи Леонтовича та Сергія Рахманіна. Роботи, які знімав Параджанов, критики довго низько оцінювали. Ніхто не думав, що Сергій може зробити щось путнє та видатне. Однак кар’єра стрімко змінює свій курс після “Тіні забутих предків”.
“Тіні забутих предків”
Відома повість та шедевральний фільм — таке відбувається рідко, однак “Тіні забутих предків” попадає під це визначення. Сергій Параджанов був прихильником творчості Михайла Коцюбинського, тому взяв для екранізації один з його найвідоміших творів. І враховуючи його палку любов до письменника, режисер не міг нехтувати правдоподібністю картини. Для фільмування було обране відповідне та символічне село, Криворівні, Івано-Франківська область. Саме там народилась повість з-під пера письменника. Прем’єра стрічки припала на 1964 рік. Її показали на екрані київського кінотеатру “Україна”. Але у цей день сталась ще одна важлива подія, яка закарбувалась у пам’яті кожного — акція протесту проти влади, яка репресувала та ув’язнювала українських митців, які не хотіли мовчати й вимагали свободу слова. І маючи таку інформацію дивно, що Параджанову дозволили випустити фільм виключно українською мовою, навіть без російських субтитрів. Але “Тіні забутих предків” викликали фурор у світовому кінематографі, а також завдяки Параджанову почалась нова ера — жанровий напрямок “українське поетичне кіно”. У своїй роботі режисер використав незвичайні технічні прийоми з кольоровими фрагментами, фільтрами та інфрачервоною плівкою. За картину “Тіні забутих предків” Параджанов отримав міжнародне визнання, і отримав спеціальну премію на Всесвітньому кінофестивалі у Києві. Але це був лише початок, оскільки за свою роботу він отримав 39 міжнародних нагород, а також 28 призів на кінофестивалях. Цією стрічкою він заявив про свій стиль та майстерність.
Звинувачення та ув’язнення
Після успішного виходу стрічки “Тіні забутих предків” Держкіно налаштувалось до режисера різко негативно, і тому наступна його картина “Київські фрески” була заборонена для показу. Він став для влади кісткою у горлі, оскільки був дисидентом та боровся за свободу слова, що у Радянському Союзі каралось. Тому Параджанов вирішує переїхати до Єревану, де знімає нові стрічки. Але до Києва він таки повертається у 1971 році, і цей крок пророкує ув’язнення митця. Партійні службовці починають гонитву за режисером, вигадавши йому та сфабрикувавши звинувачення у гомосексуальності. Засуджують Параджанова у 1973 році на 5 років колонії суворого режиму. В основному причиною ув’язнення режисера стає жарт, який він сказав для данської газети, нібито десятки членів ЦК КПРС домагались його. Але Кремль ніколи не мав почуття гумору, і прийнявши висловлювання Параджанова за чисту монету роблять йому вирок.
Розірвані шлюби
Ще бувши молодим студентом хлопець зустрічає своє перше кохання у відділі парфумерії, дівчину, на ім’я Нігяр, яка мала татарське походження. Молоді палко закохуються, а надалі роман закінчується одруженням. Щасливе подружжя рік жило у злагоді, однак 1951 році все змінюється, коли дівчина не приходить додому. Виявилось, що до міста навідались брати Нігяр, і дізнавшись, що та вийшла заміж без схвалення родичів, зажадали викупу. Сума була великою і заплатити Параджанов не міг, оскільки таких грошей у нього не було. Він звертається до свого батька за допомогою, однак той був ображений, що син не прийняв у спадщину антикварний бізнес, а вирішив йти своїм шляхом, відмовляє йому. Тому не отримавши коштів брати Нігяр змушують її повертатись на Батьківщину, однак вона відмовляється, за що рідня зіштовхує її на рейки, прямо перед електричкою, від чого та помирає. Для Сергія Параджанова ця подія нанесла біль й залишила шрам на все життя. Наступною його дружиною стає киянка Світлана у 1955 році, з якою у режисера з’являється син. Однак шлюб тривав недовго, до 1961 року, оскільки характер режисера витримати було важко.
Життя Сергія Параджанова було цікаве, але важке. Однак попри всі перешкоди, які його почали підстерігати з юності, він гідно витримав кожну. 17 липня 1990 року у місті Єреван режисер віддає свою душу, причиною цьому став рак легень.
