У XX столітті в Києві з’явилися перші кінотеатри. Вони однозначно відрізнялися від сучасних, але з усім тим стали чудовим осередком для культурного дозвілля мешканців і гостей столиці. Далі на kyiv-trend.
Попит народжує пропозицію. І вже в 1907 році в Києві з’явились перші кінотеатри. На Хрещатику їх було шість: “Весь світ”, “Експрес”, Р. Штремера, “Новий світ”, А. Мяновського, “Oaza”.
Уваги заслуговує синематограф “Експрес”, що належав австрійцю Антону Шанцеру. Це був підприємливий чоловік, народився в Галіції, проте заробив капітал саме в Києві. Спершу відкрив в місті магазин жіночих суконь. Проте він побачив гарні перспективи в новому виді мистецтва і завдяки кінематографу досягнув справжнього успіху.
Специфіка будівництва кінотеатру Шанцера
24 грудня 1912 року на Хрещатику відкрився кінотеатр Шанцера. Він став для Києва не просто театром, а справжнім палацом нового виду мистецтва.
Будівлю було збудовано за проєктом архітектора І. В. Ніколаєва на місці знесеного флігеля. Зал для глядачів кінотеатру у два з половиною поверхи, розміром 26 метрів завдовжки та 17 метрів завширшки був розрахований на 1000 місць. З 15 грудня демонструвалася нова програма, що складалася із чотирьох відділів.
Всім відомо, що головним завданням під час будівництва залів для глядачів є безпека публіки на випадок пожежі. Театр “Експрес” влаштований у партері та мав 10 виходів, що давали можливість в одну хвилину звільнити зал і це унеможливлювало будь-яку можливість паніки. Крім того, в театрі були введені й інші заходи. Камера, де розташований синематографічний апарат, побудована із заліза та бетону. Крім того, в ній влаштовані апарати, що усували будь-яку можливість пожежі.
Зал для глядачів був грандіозним приміщенням, оздобленим з дивовижною розкішшю і витонченістю. Спеціальна вентиляція настільки освіжала повітря, що не тільки не відчувалася задуха або підвищення температури, але й навпаки повітря було чистіше і прохолодніше вуличного. Фоє театру розкішно оздоблене дзеркалами та гобеленами, і для публіки запроваджено оригінальну новинку — кафе, забезпечене найкращими продуктами та прохолодними напоями.
Весною 1911 року ухвалено стандарти організації кінотеатрів. Ось кілька з них: у будівлях з дерева можна розміщувати лише на першому поверсі, а в кам’яних — не вище другого поверху; заборонено розміщення над аптеками, складами легкозаймистих матеріалів та пекарнями; у фоє повинні бути “тарілочки або урни для кидання сірників і недопалків” і “при кінематографі повинні бути не менше двох змін монтерів, тверезих та досвідчених”. Закликалося, щоб “ряди стільців у залі були надійно прикріплені до підлоги, з’єднані між собою і прорізані проходами, що ведуть до виходів, розташованим таким чином, щоб між двома проходами в кожному ряду не було понад 12 місць, а між бічною стіною та найближчим до неї проходом не більше 6 місць”, ширина місця для глядача – не менше 52 сантиметрів.
Відкриття кінотеатру
Про цю знакову подію – відкриття, яке відбулось 24 грудня 1912 року, популярна на той час в газеті “Кієвлянін” навіть написали цілу статтю щодо початку роботи легендарного кінотеатру.
У статті йшлось, що вчора, о третій годині дня, відбулося урочисте відкриття першого міського кінотеатру в Києві, спорудженого в міській садибі на Хрещатику, 38. Велика будівля знаходиться у дворі та примикає впритул до фасадного будинку, вхід в театр влаштований з вулиці. Поруч із входом знаходиться дуже просторе, багато оброблене фоє, з одного боку якого влаштовані гардеробні, з іншого боку — буфет.
На світлинах того часу можна побачити, що приміщення справді вражало розкішшю: просторе фоє, оздоблене колонами, підсвітлювалося величезною коштовною люстрою.
Як зазначено в газетній статті, на першому поверсі “Grand-Theatre Express” функціонував буфет для відвідувачів, а в глядацькій залі розміщувалися комфортні крісла, обтягнуті червоним сукном. Ці крісла навіть мали відкидні сидіння, а також була добра вентиляція та похила підлога. Крім партеру, у залі був балкон з ложами. Як для глядачів, так і для фоє та інших внутрішніх приміщень був вибраний грецький стиль. По обидва боки від екрана стояли скульптури німф. Неподалік від кінозалу грав оркестр для відвідувачів, які очікували на кінопоказ.
Серед всього прекрасного, кінотеатр мав все ж істотний недолік — недостатньо великий екран для демонстрування картин.
У скільки обійшлось будівництво кінотеатру?
Як відомо, будівництво кінозалу не було дешевим й обійшлося підприємцю близько 300 тисячі рублів.
Газета “Кієвлянін” зазначала, що кінотеатр, побудований Шанцером, був орендований на 12 років за річну плату у 22 тисячі карбованців.
Квитки в “Експрес” були недешевими – 1-2 рублі за прем’єри, і 20-50 копійок за звичайні сеанси. Для порівняння в ті часи один кілограм борошна коштував п’ять копійок, один кілограм картоплі – дві копійки.
Кінотеатр за часів радянської влади
Після приходу радянської влади до Києва синематограф був націоналізований і перейменований на “1-ше Держкіно”, і “Комсомолець України”. Проте містяни за старою звичкою все одно називали його кінотеатр Шанцера. Коли під час Другої світової війни Хрещатик був зруйнований, на місці “Комсомольця України” був зведений будинок КМДА.
У листопаді 1936 року в кінотеатрі Шанцера відбулася прем’єра легендарного фільму “Наталка Полтавка” Івана Кавалерідзе.
На жаль, у вересні 1941 року будівля Малого Пасажу була істотно пошкоджена внаслідок вибухів і пожежі на Хрещатику, а згодом була розібрана при повоєнній відбудові вулиці. На щастя, частина інтер’єрів та глядацька зала потрапила до експериментального документального фільму Дзиґи Вертова “Людина з фотоапаратом”, що з’явився на екранах у 1929 році.
Антон Шанцер мав неоднозначну репутацію
Попри діяльність конкурентів, у Києві подібних кінотеатрів не було до 1945 року. Слава про Шанцера розповсюджувалася далеко за межі Києва, але він не отримав визнання від вищого кола тодішньої влади.
Бізнесмен особисто подавав прохання про підношення великому князю Андрію Володимировичу кінематографічної стрічки, у якій відображено його перебування у Києві 25 травня 1912 року та святкування 100-річного ювілею 130 піхотного Херсонського полку.
Через відповідне звернення київський губернатор був змушений повідомити генерал-губернатора під грифом “Секретно”: “Шанцер — австрійський підданий, католик, 41 рік, кравець за фахом, у Києві — з 1907 року за національним видом, виданим у Берліні. Незаконно співмешкає з міщанкою з Варшави Кароліною Малога. Тримає в Києві салон жіночого одягу, синематограф “Експрес” та три будинки. Майно оцінюється в 1000000 рублів. 1910 року Шанцер близько зійшовся з багатою поміщицею Південно-Західного краю чесною, потім почесною громадянкою Надією Вільмер, яка перебуває у розлученні з чоловіком”.
Австрійський підприємець мав довіреність на її багатомільйонний маєток, а влада підозрювала його у зловживанні становищем. Попри те, що Шанцер не залучався до політичних справ і постійно перебував під спостереженням розвідки, генерал-губернатор запевняв, що його прохання не заслуговує на увагу.
У 1912 році в кінотеатрах підприємця прокрутили стрічку-хроніку з похорону композитора Миколи Лисенка. Сеанси були стихійною демонстрацією прихильників визвольного руху. Після такого два кінотеатри Шанцера закрили, а стрічку конфіскували. Після революції підприємець був змушений емігрувати до Відня.
Кінотеатри столиці, такі як той, що відкрився у Києві 24 грудня 1912 року, являти собою справжні оази для культурного відпочинку та розваг. Своєю архітектурою та внутрішнім оформленням вони вражали розкішшю та грандіозністю. На жаль, Україні не вдалось зберегти історичні памʼятки, зате кінотеатри, які були побудовані в минулих століттях дали неабиякий поштовх для розвитку майбутніх споруд у сфері кіно.
