Музична культура Києва пройшла не один етап, щоб вийти на той рівень, який існує. Все ще починалось за часів Київської держави, тоді у музичному середовищі співіснували дві культури – народна або ж її ще називали традиційна і церковна. Народна являла собою більш древню традицію, засновану на базі язичницької світоглядної системи та індоєвропейського фольклору. Церковна – утворилася на базі Візантійської музики та культури. Однак, надалі церковна музика увібрала чимало рис народної музики. Далі на kyiv-trend.
Поява скоморохів у Київській державі
Скоморохи – давньоруські професійні музиканти XI-XVIII століття, учасники театралізованих публічних дійств, вистав, народних гулянь та ігрищ. Співці, акробати та танцюристи. Часто були зодягнені у маски й обрядовий одяг. Їхні концерти супроводжувалися спортивними імпровізаціями, жонглюванням, соціальними сценами та обрядодіями.
Вони виступали на вулицях і площах, чисельність до 30-60 людей, а іноді могли досягати та 100 осіб. Скоморохи активно спілкувалися з глядачами та залучали публіку до своїх виступів. Їх запрошували в гості на бенкети бояри й князі, вони мандрували та виступали на ярмарках по різних містах тогочасної Русі.
Відомо, що при дворі князів: Святополка, Святослава Ярославовича, Ізяслава Мстиславовича, Всеволода Мстиславовича, Володимира Святославовича були придворні скомороші колективи.
Скоморохи були не просто музикантами. Вони були унікальним явищем свого часу. Володіли потужним красномовством, були освіченими краєзнавцями та фольклористами, знали по декілька мов, відмінно грали на різних інструментах.
Скоморохів можна вважати провісниками українського музичного цеху й українського театру, зокрема лялькового. Вони активно запроваджували народні танці. Мали значну підтримку серед люду, адже у їх творчості розкривалися близькі їм теми, гостра та глибока сатира, спрямована проти попівництва та пороків можновладців, які часто займалися міжусобицями та самозбагаченням.
Рушійна сила музики другої половини ХІХ — початку XX століття
Як відомо, друга половина ХІХ — початок XX століття є якісно новим етапом у світовій та українській історії, коли відбулися кардинальні зміни у житті людей. Промисловий переворот, пришвидшені темпи розвитку науки та техніки, революційні та громадські рухи, стрімка урбанізація — все це змінювало стиль мислення людини. Остаточно сформувався і новий суспільний прошарок — інтелігенція, яка стала потужним рушієм суспільних змін, ініціативною і творчою силою суспільства, до якої “підтягується” суспільна “пасивна більшість”.
Міська інтелігенція створює специфічне середовище, яке, своєю чергою, формує новий тип людини — міського інтелігента. Смаки, уподобання та потреби інтелігенції зазвичай мають досить широкий суспільний резонанс.
Оскільки Київ у другій половині ХІХ століття був одним із центрів українського культурного життя, то роль київського середовища у загальнонаціональних процесах важко переоцінити, а музичне середовище Києва не тільки вирізняло культурну панораму міста, але й набувало широкого громадського значення.
Музичне життя столиці другої половини ХІХ століття
Саме друга половина ХІХ століття стає якісно новим етапом у розвитку музично-мистецького життя Києва. У 1863 році було засновано відділення Російського музичного товариства, вже у 1867 році відкрито оперний театр, у 1868 році засновано музичне училище, функціонувала певна кількість музичних шкіл і приватних репетиторів музики.
У цей період у Києві сформувалося яскраве мистецько-інтелектуальне середовище, яке включало як видатних музикантів-професіоналів, так і просто глибоких шанувальників музики. Музична грамотність ставала обов’язковою та невіддільною ознакою київського інтелігента.
Домашнє музикування
Наприкінці ХІХ століття потребу киян у музичних інструментах задовольняла велика кількість магазинів і фабрик. Одним з найпопулярніших інструментів у середовищі інтелігенції та заможних верств населення стало піаніно, відносно новий інструмент, який було сконструйовано на початку ХІХ століття, а у середині ХІХ століття він набув сучасного вигляду. Спочатку ці інструменти ввозили з-за кордону, але у другій половині ХІХ століття у Києві уже були та місцеві виробники: фабрика А. В. Стробля і Г. І. Мекленбурга.
Мати музичні інструменти міг дозволити собі далеко не кожен киянин. Наприклад, піаніно наприкінці ХІХ століття коштувало від 400 до 700 рублів, а рояль — 550–1200 рублів.
Наприкінці ХІХ століття музичних крамниць, фабрик, майстерень налічувалося у Києві понад сорок, це свідчить про те, що музика киянам все ж подобалась та вони готові були витрачати свої кошти аби придбати той чи інший інструмент.
Музичне життя радянської України
Музичне життя радянської України у 1920 – 1930 роки зосереджувалось передовсім у Києві.
Основним спрямуванням творчих сил, як це зрештою було вже помітним на початку XX століття, було вивести українську музику з провінціалізму доби Лисенка і відірвати її від вокалістичної однобічності. Треба признати, що в перше десятиріччя радянської влади українська музична культура розвивалася з не меншим розмахом, як і література чи театр.
У столиці почали зʼявлятись оперні театри, створено українські філармонії, молоді композитор звертаються до інструментальної творчості та до творення музичних композицій великого стилю.
Першим організаційним центром Києва, довкола якого почали скупчуватися молоді представники нової генерації композиторів було засноване в 1923 році Музичне товариство імені Леонтовича і це обʼєднання довгий час зберігало своєрідну автономію, а його члени культивували у своїх творах український національний дух.
Його членами та визначними постатями музичних кіл Києва були: Левко Ревуцький, один з найвизначніших учителів композиції в Києві, автор симфонії й багатьох фортеп’янових творів, і Борис Лятошинський, професор московської та київської консерваторій, великий майстер композиції та інструментарії, чільний репрезентант модерного напрямку в українській музиці. Скомпонував він “Золотий обруч” — першу новочасну, в європейському стилі, оперу, а крім цього три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром і багато інших творів. Він теж скомпонував приблизно 50 пісень на слова Шевченка, Франка, Рильського. Дав обробки народних пісень, писав музику до фільмів, зінструментував оперу Лисенка “Тарас Бульба”. Він теж, разом з Ревуцьким, виховав цілу плеяду композиторів.
З інших визначних композиторів, творців модерної української музичної культури, треба назвати Віктора Косенка, професора Київського музично-драматичного інституту, композитора і піаніста; Михайла Вериківського, композитора, диригента, що скомпонував симфонічні та хорові твори, балетну музику.
Музика – партійна пропаганда
Після 1930 року музику в столиці, як і інші ділянки мистецтва, починають трактувати як засіб партійної пропаганди та ставлять до неї вимоги соціалістичного реалізму, тобто догми радянської естетики. Композитори мусять компонувати свої твори на замовлення, посередньо чи безпосередньо пов’язані з комуністичним будівництвом або з героями революції. Всі київські композитори були змушені компонувати урочисті похвальні композиції — пісні в честь радянської батьківщини, партії, вождів комунізму. Вільний вияв музичної творчості міг бути скасований тільки у творах на тексти української класики (Т. Шевченка, І. Франка чи Л. Українки).
На той момент, щоб це все контролювати в Києві діяв спеціальний комітет Спілки радянських композиторів, саме ця організація розділяла між своїми членами так звані “творчі замовлення” та, згодом, перевіряла правильність їх виконання і давала їм відповідну оцінку.
Насправді через ізоляцію від зарубіжжя радянською владою українські музиканти не могли обмінюватись творчими надбаннями із зарубіжними, але навіть в умовах, в яких відбувався музичний розвиток столиці – це доволі гідний рівень.
