Іван Уривський — видатний театральний режисер України, який став відомий на весь світ не тільки завдяки таким виставам як “Конотопська відьма”, “Калігула”, “Лимерівна”, “Трамвай “Бажання”” тощо. Про карʼєрний шлях режисера-постановщика столичного театру імені І. Я. Франка та російське на українській сцені — далі на kyiv-trend.
Біографічний екскурс
Іван Сергійович Уривський народився 9 березня 1990 року у місті Кривий Ріг. Видатний український режисер від початку не планував повʼязувати своє життя з театром, але, навчаючись на третьому курсі будівельного факультету, він вирішив змінити своє життя й вступив до столичного Національного університету культури і мистецтв до майстерні Ніни Гусакової.
За часів навчання на третьому та четвертому курсах в КНУКіМ він поставив свої перші вистави. Зокрема, на навчальній сцені він поставив спектакль “Соломʼяний капелюшок” за французькою пʼєсою Ежена Лабіша. В цей період він також взяв участь у студентських дебютах “Open Mind” і поставив ще три вистави: “Украдене щастя” за драмою Івана Франка, “Олеся. Забута історія кохання” за повістю Івана Купріна та “Дядя Ваня” за пʼєсою Антона Чехова на сцені театру “Золоті ворота” в Києві.
На пʼятому курсі КНУКіМ Іван Уривський робить серйозні кроки в театральну індустрію і ставить свою першу виставу “Тіні забутих предків” за повістю Михайла Коцюбинського на сцені академічного музично-драматичного театру імені В. Василька у місті Одеса. А 7 лютого 2019 року він стає головним режисером цього театру і ставить наступні вистави:
- “Останній день літа” за п’єсою “Полювання на качок” Олександра Вампілова;
- “Турандот” за мотивами п’єси Карло Ґоцці;
- “Одруження” за мотивами п’єси Миколи Гоголя;
- “Прекрасний рогоносець” за п’єсою Фернана Кроммелінка;
- “Підступність і кохання” за однойменною п’єсою Фрідріха Шиллера.
31 серпня 2020 року Іван Уривський ставить останню пʼєсу в театрі імені В. Василька та приїжджає до Києва, де побудує свою карʼєру.
“Спокутую провину на театральній сцені”, або чому Уривський ставить переважно українську класику
На інтервʼю у програмі “Точка опори” Іван Сергійович Уривський зізнався, що впродовж всього життя він боявся говорити українською. Режисер зазначив, що у Кривому Розі він навчався у російській школі, де “проспав українську літературу” й працюючи у театрі він спостерігав, що на українських сценах ставлять переважно російське.
Після 2014 року режисер почав задумуватись над тим, що з українським театром “щось не те”, а з моменту повномасштабного вторгнення його “прорвало” і він почав розвивати український театр, щоб майбутнє покоління не сумнівалося у цілісності та самодостатності українського мистецтва.
“Нещодавно замислився над тим, що є відчуття, немов би я певні борги віддаю, ставлячи українську класику. Ця любов пішла з “Тіні забутих предків” в одеському театрі. Мене надихає брати такі тексти, які дуже складно зробити через архаїку. Вони ментально близькі, дуже архетипічні історії. Вершина — “Украдене щастя”, напевно. Це топ-п’єса, над якою я мав честь працювати. Якщо буде можливість, я повернуся до Франка — він один із моїх найулюбленіших авторів. Ми зараз готуємо сатиричну комедію “Конотопська відьма”. Як не парадоксально, але хочеться зберегти ту атмосферу Квітки-Основ’яненка — веселу, легку. Гадаю, така вистава теж потрібна”, – поділився заслужений артист України Іван Уривський в інтервʼю Світлані Леонтьєвій.
Тож, 2022 рік став роком революції всього українського мистецтва на сцені театру імені І. Я. Франка завдяки Івану Уривському.
“Якщо підеш за глядачем, то програєш”. Специфіка роботи Івана Уривського
Іван Уривський, безперечно, талановитий режисер, та в його підході до роботи є й специфічні моменти. Він вважає, що театр — велика і складна екосистема, де складно контролювати абсолютно все, та в одеському театрі він навчився багато чому, зокрема й налагоджувати взаємодію акторів та постановщика.
Режисер зазначає, що з усіма акторами у нього дружні стосунки й немає відчуття “керівник — підопічний”. Іноді трапляються ситуації, коли актору не подобається сценарій, але тоді режисер не змушує грати те, що не подобається, адже актор може просто на просто не відіграти свою роль і єдине розв’язання такої проблеми: змінити сценарій під актора.
Основна специфіка роботи режисера: він ніколи не ставить вистави, щоб вгодити глядачу. Тим самим, коли він ставив “Калігулу” на камерній сцені імені Сергія Данченка за пʼєсою Альбера Камю, він сумнівався чи будуть ходити на таку виставу глядачі, але як зʼясувалось: такі вистави робити треба.
