Днем народження мистецтва кіно у світі вважається 28 грудня 1895 року. Того для брати Люм’єр продемонстрували у паризькому кафе 10 картин, створених за допомогою синематографа. Новий пристрій почав поширюватись світом й за рік досягнув Києва. Проте перші покази «живих картин» у столиці України відбулись раніше. Де, як і що дивились кияни на перших кіносеансах розповідаємо у статті на kyiv-trend.
Початок ери кіно у Києві
«Рухливі картини» були вперше продемонстровані в Києві у театрі Бергоньє 4 березня 1896 року. Це були короткі твори художника Галімського на різноманітні теми, а між ними грав оркестр та співав хор. У подальшому саме цей театр став основним місцем для нової розваги та саме сюди було привезено синематограф братів Люм’єр.
Сталось це наприкінці 1896 року, але восени того року власну демонстрацію в саду Купецького зібрання провів фізик Дерінг. Він показував глядачам дива Індії, всесвітню виставку в Чикаго, подорож на повітряній кулі в Парижі та інші іноземні хроніки. Також у Пасажі на Хрещатику проводились схожі покази.
Тож, публіка у Києві була певною мірою готова до оголошення про нове видовище, яке з’явилось у міських газетах у грудні 1896 року. У ньому йшлося про дві ексклюзивні вистави, що були заплановані в театрі Бергоньє з показом 50 фільмів тривалістю до однієї хвилини кожна.
Представником братів Люм’єр у Києві став режисер та актор Микола Соловцов. Він організував показ кінострічок та продовжив його, хоч і звик лякати глядачів «останніми сеансами». Попри оголошення кінопокази тривали до 1898 року.
Кінострічки того часу були короткими, тому Микола Соловцов поєднував нове мистецтво з театром. Фактично він продавав квитки на своєрідний мікс вистав та кіно й це було нормою. Тоді ніхто й гадки не мав, що нова розвага становитиме загрозу популярності театру. «Живі картини» сприймали як швидкоплинну та несерйозну розвагу, мода на яку має минути.
Перший київський синематограф був пересувним. Тому, крім Соловцова, його використовували також цирк Крутікова, брати Нікітіни та мандрівні артисти.
Про що кіно?
Цікаво, що від самої появи нового мистецтва, до нього уважно ставилась влада та церква. Так було за часів Російської імперії та згодом у СРСР. У травні 1898 року Міністерство внутрішніх справ повідомило всі губернії про заборону Святійшого Синоду демонструвати у кінематографі зображення Христа, Пресвятої Богородиці та Божих угодників.
Що ж показували в кіно? Переважно це були документальні стрічки та хроніки. Більш того, їх почали створювати в Києві. Ідея ця належала власнику найбільших кінотеатрів міста Антону Шанцеру. Під його керівництвом розпочала роботу студія «Експрес», яка фільмувала важливі події столичного життя.
До однієї з перших кінокартин «Київські торжества» потрапили кадри з похорон Петра Столипіна, якого вбили в Києві. Через назву стрічки виник скандал, але це зробило кіно ще більш популярним. Потім студія зафільмувала останній шлях відомого українського композитора Миколи Лисенка, що теж спричинило неприємності. Показ фільму переріс у стихійний мітинг національно-визвольного руху, який влада розігнала силою.
Окремим напрямком стало «кіно для дорослих», яке в Києві почали демонструвати з 1898 року. На сеанси не дозволяли заходити дітям та підліткам, а от влада їх не забороняла. Тож, переглядати такі картини можна було на законних підставах.
Перші кінотеатри
Паралельно із розвитком кіноіндустрії та появою нових фільмів у Києві почали створювати спеціально пристосовані приміщення для їх показу. У 1906 році Френкель вперше відкрив прокатний кінотеатр «Люкс», а вже за рік лише на Хрещатику було шість синематографів. Згодом найбільш популярними стали кінотеатри Антона Шанцера.
У 1911 році були затверджені правила облаштування синематографів, а саме:
- у дерев’яних будинках розміщення дозволялось тільки на першому поверсі, а в кам’яних — не вище, ніж на другому поверсі
- не дозволялось розміщувати кінотеатри над аптеками, складами з легкозаймистими матеріалами та пекарнями
- у фоє потрібно було обладнати урни для сірників і недопалків
- стільці у залі мали бути прикріплені до підлоги, з’єднані між собою та відокремлені проходами
- між двома проходами у ряду могло бути до 12 місць, а між бічною стіною та проходом не більше 6 місць
- ширина одного місця мала складати щонайменше 52 см.
Також у кінотеатрі мало працювати дві зміни досвідчених монтерів. Всі ці правила були пов’язані з численними пожежами, що траплялись у нових синематографах. Тож, стало зрозуміло, що необхідні спеціальні приміщення та обладнання.
У 1913 році у Києві працювало вже 35 кінотеатрів, з них 10 знаходились на Хрещатику та 7 – на вулиці Великій Васильківській. Кінопродукцію постачало товариство «О. Ханжонков і Ко», у якого на Хрещатику було власне відділення. Глядачам демонстрували картини «російської художньої серії», а також різноманітних закордонних виробників.
Тож, мистецтво кіно впевнено увійшло до життя киян та стало його звичною частиною. Відтоді індустрія вдосконалюється, а кількість кінотеатрів зростає.
Джерела:
